З початком ведення бойових дій на сході України виникла низка проблем, пов’язаних з організацією надання медичної допомоги пораненим і постраждалим військовослужбовцям та мирному населенню. Зокрема, вони були пов’язані з наданням допомоги пораненим військовослужбовцям у прифронтових цивільних лікувальних закладах, адже їх персонал був необізнаним щодо особливостей лікування бойових поранень (нерідко використовувалися оперативні втручання на фоні некомпенсованої крововтрати, шоку, неправильно обиралися критерії операбельності та транспортабельності поранених).
Тому було прийняте рішення про підсилення прифронтових цивільних лікувальних закладів лікарсько-сестринськими групами, які складалися з військових спеціалістів, насамперед – з хірургів, анестезіологів, травматологів; при необхідності в таку групу залучалися судинний хірург, нейрохірург та інші профільні спеціалісти. Першою була підсилена Маріупольська лікарня швидкої медичної допомоги, а надалі – Силідівська, Курахівська, Красноармійська, Димитрівська, Волновахська районні лікарні (на той час – це найбільш проблемні напрямки на шляхах евакуації).