Як Україна втратила і повернула надважливий острів – про це пише «Українська правда». Далі наводимо текст видання.
"Хлопці, треба розділитись, бо ми тут всі і загинемо", – командир української прикордонної застави на острові Зміїний Богдан Гоцький окинув оком укриття.
Коли по обіді 24 лютого крейсер "Москва" здійснив черговий залп по острову і почався новий авіаналіт, в явно замале сховище набились усі бійці, чиї позиції були поруч із ним.
На Зміїному взагалі немає капітальних укриттів, вдовбатись у скелю не так і просто. Тому всі сховища досить легкі – від уламків ще врятують, але якщо літак скине бомбу прямо на них, то вижити неможливо.
Щоб не загинути всім за раз, Гоцький вирішив розосередити бійців в інші укриття. Перші троє дочекались хвилинної тиші та й перебігли. Друга трійка – двоє молодих хлопців і один боєць уже в літах – вибігли слідом.
За якихось секунд тридцять почувся гул літака і старший боєць із трійки з розмаху вскочив назад в укриття.
"Ти чого?" – здивувався Гоцький.
"Та молоді перебігли, а я поки добіг до воріт, дивлюсь – а на мене літак летить. Більше я нікуди не піду. Все, начальник. Буду з тобою", – відповів засапаний прикордонник і сів, усім виглядом показуючи остаточність свого рішення.
Бо куди врешті перебігати, коли навколо море, а той шматок суші, за який тобі, можливо, доведеться померти, в один момент перетворився на добре пристріляну мішень.
Історія про окупацію та звільнення острова Зміїний ніби проситься стати голлівудським блокбастером.
Це мав би бути історичний екшн про маленький клаптик скелі, який став ключем до панування у цілому морі. А ще – історія про героїзм і приреченість, про грубу військову силу і геніальну винахідливість. Словом, про все те, що дозволяє в кульмінаційній сцені гордому українському Давиду прокричати в очі російському Голіафу своє безапеляційне: "Русский военный корабль, иди на х..й"!