Говоря о событиях в Буче, сложно подобрать слова. Поверить, что подобное происходит в современном мире, да и еще и в собственной стране, сложно, но это не меняет того факта, что трагедия под Киевом произошла и о ней нужно говорить.
Подходящие слова нашло издание «Украинская правда», чей полный текст мы и публикуем.
Чи буде суд! Чи буде кара!
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
Тарас Шевченко, 1860 рік
Ввечері 2 квітня українські військові звільнили всю Київську область від російських окупантів. Утім велику радість від цієї новини швидко змінив великий біль.
Буквально за 2 години після повідомлення Міноборони Україна і світ побачили перші фото зі звільнених територій.
Чорні, мов вугілля, багатоповерхівки та котеджі, які раніше були омріяним житлом. Сплющені танками, подекуди разом з водіями, машини. Рознесені бронею паркани.
Розстріляні чоловіки із зав‘язаними руками на вулицях. Закопані або просто прикриті дошками на подвір‘ях діти. Спалені до невпізнаваності цілі сім‘ї на трасі. Братські могили.
Десятки тих, хто вирішив евакуюватися з пекла, але не доїхав, не добіг, не доніс свою дитину до розбитого мосту в Ірпені, до українського блок-посту в Бучі. Сотні тих, кому більше немає до кого звернутись словом "мамо".
Після відступу з Київщини руки російських солдатів більше ніколи не будуть чистими.
Російська культура більше ніколи не буде лише про Достоєвського, Пушкіна, Большой театр і Петергоф.
2 квітня Росія остаточно увійшла в новітню історію як країна насильників, вбивць і мародерів. І цього разу світової стурбованості як форми реакції на її дії буде замало. Бо непокаране зло, особливо таке жорстоке, має властивість множитися.
На другий день після звільнення Київщини "Українська правда" поїхала в місто Буча та село Мотижин, щоб на свої очі побачити все те, що стоїть за найболючішими фотографіями.
І як би лякаюче не виглядали розбомблені та обстріляні "Градами" міста, найстрашніше – це дивитися в очі людям. Особливо – закатованим.

Мотижин. "Отам у ямі лежать мої родичі"

Після місячної окупації Мотижин, де живе тисяча людей, зустрічає українські автівки помахами рук та посмішками.
Люди виходять з дворів, зупиняють велосипеди та уповільнюють крок, щоб помахати жовтим автобусам, на яких журналісти з усього світу їдуть дивитися на їхнє горе – потрощені будинки та вбитих односельчан.